23 квітня о 17:00 — лекція "Буддизм у сучасному світі"

Буддизм, як діамант – набуваючи кольору поверхні, на якій лежить, він незмінно залишається тим же дорогоцінним діамантом. Якого забарвлення набули в сучасному світі буддійські повчання? Чи підходить буддизм сучасним західним людям? Що є суттю повчань, а що культурною «рамкою», яку безболісно можна залишити в минулому?
На ці та інші питання відповість Міра Сіланова, вчитель Діамантового Шляху з Словакії.

Семінар з питань фондової роботи

12 квітня у музеї за підтримки благодійного фонду «Музей релігії» відбувся науково-практичний семінар з питань фондової роботи.

На семінар з’їхалися директори музеїв, фондові зберігачі, викладачі спецкурсів у вищих навчальних закладах, працівники приватних музеїв. Усього – 60 учасників із 26 закладів культури. Найбільше гостей приїхало із західних областей України, проте були представники із Запоріжжя, Канева.

Головний зберігач фондів Світлана Тимків доповідала про міжнародні стандарти обліку на прикладі деяких країн Європи. Керівник відділу фондової та облікової роботи Міністерства культури України Леся Клименко говорила про нормативну базу фондово-облікової документації музею, основні вимоги її заповнення. Ці та інші питання науково-практичного семінару учасники активно обговорювали за круглим столом.

Результати семінару покликані сприяти методичному навчанню фондових працівників, ширше залучати музейників-практиків до роботи спеціальних комісій і робочих груп при Міністерстві культури України.

Організатори щиро дякують Лесі Миколаївні Клименко, всім учасникам семінару та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської обласної державної адміністрації.

Світлана Тимків

"\u0422\u0456, \u0449\u043e \u0432\u0456\u0440\u043d\u0456"

 В Україні презентують документальну кінострічку «Ті, що вірні». Це 50-хвилинний фільм про вихід Української греко-католицької церкви з підпілля після насильної ліквідації 1946 року.

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав зазначив, що цей фільм розповідає про силу Євангелія, про силу Божу, яка діяла в житті, у серцях людей, котрі вірили. «Церкву просто неможливо ліквідувати документами чи будь-чим іншим, – сказав Предстоятель.– Вона живе з вірними і завдяки вірним теж. Зараз ми щойно повертаємося до тієї чисельності вірян і священиків, монахів, яка була до переслідування УГКЦ. Проте мусимо пам’ятати, що було перед нами, шанувати цю пам’ять. Ті, що залишилися вірними, несуть приклад мужності, яка винагороджується благодаттю. Сьогодні наша Церква потребує “тих, що вірні” не менше, ніж декілька десятків років тому».

У фільмі використані маловідомі архівні фільми, фотографії та спогади учасників багатьох подій 1980-х років, які привели УГКЦ до відродження. Для цього творці фільму　відшукали людей, розпитали їхні історії. Це переважно інтерв’ю священиків, монахів, мирян, які брали безпосередню активну участь у житті й творенні підпілля Церкви. Географія зйомок фільму охоплює три країни: Україну, Польщу і Росію.

За сприяння департаменту інформації УГКЦ цієї неділі, 10 квітня, о 13 годині львів’яни і гості міста матимуть змогу переглянути стрічку «Ті, що вірні» у Львівському музеї історії релігії. У прем’єрному показі нового документального фільму візьме участь режисер Валентин Дігтяренко, який також є автором　фільму «Капелани».

«Лицар Святоюрської гори…»

27 лютого 2016 року о 16 годині в приміщенні Львівського музею історії релігії відбудеться показ науково-популярного фільму і презентація однойменної книги Віктора Заславського «Лицар Святоюрської гори. Як Західна Україна стала католицькою».
Книга в популярній формі розповідає про життя і діяльність Йосифа Шумлянського, православного, згодом греко-католицького єпископа Львівського, Галицького і Кам'янець-Подільського (1643 – 1708), його участь у тодішньому політичному житті Східної Європи, церковні реформи душпастиря — зокрема з’єдинення своєї єпархії з Римом. Поряд з цим автор подав у книзі фрагменти творів Йосипа Шумлянського – відомі підручники для священиків «Зерцало» і «Метрика», а також його заповіт.
Робота Віктора Заславського базується на дослідженнях Т. Чухліба, І. Скочиляса, П. Вавженюка, І. Франка, М. Андрусяка, матеріалах фондів Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького, документах
Російського державного історичного архіву у Санкт-Петербурзі.
Довідка: Віктор Заславський (нар. 1983) — історик, літератор, перекладач, автор багатьох науково-популярних статей на тему історії християнства, а також історичного циклу передач “Відкриваючи таємниці християнства” на «Радіо Марія». Освіту здобував у Київському національному університеті імені Т. Шевченка і Львівському національному університеті імені І. Франка. Автор книг «Сповідь Святого Патрика» та «Ідеальне місто Жовква і околиці», науково-популярних фільмів «Жовківська іконописна школа», «Католик-українець, що захопив Москву», «Кам'янське-Дніпродзержинськ: хроніки нашого міста». Співавтор збірок «Василіанські обителі Галичини», «Легенди західних островів», «На лузі Господньому». Працює науковим співробітником в Комунальному підприємстві «Туристичний інформаційний центр» м. Жовкви.

Надія Полянська – вчений секретар ЛМІР

Олександр Саган: ”Ми втратили кілька реальних можливостей створити Єдину Українську Помісну Православну Церкву”

4 лютого 2016 р. у Львівському музеї історії релігії відбулося традиційне професійне заняття. Цього разу його провів професор, доктор філософських наук Олександр Саган (Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (відділення релігієзнавства). Вчений- релігієзнавець спеціалізується на дослідженні історії та філософії Вселенського і Українського православ’я. Власне, тому й заняття було присвячене цій проблемі.

За підрахунками вченого, сьогодні у світі найбільша кількість православних замешкує
на теренах Східної Європи. Зокрема, Російська православна церква (РПЦ) декларує 31 тисячу
парафій, хоча в державному реєстрі маємо 26,5 тисяч. На теренах України до Московського
патріархату належить 12,5 тис. громад, майже 5 тис. нараховує – Київський патріархат, до
1100 – Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). До складу РПЦ також входять
православні громади Білорусі, Молдови і Казахстану (по тисячі громад). Отже, якщо відняти
від РПЦ православні громади України, Білорусі, Молдови та Казахстану, то в Росії їх буде
всього 11 тисяч.
Чому у нас всі президенти говорили про створення Єдиної Помісної Церкви, однак
зрушень у цьому донині не маємо? Більше того. Ми втратили кілька реальних можливостей
створити Єдину Українську Помісну Православну Церкву. Щоправда, як вважає професор, найбільш
слушний момент для цього мав місце під час президентства Леоніда Кравчука. Тоді православна
Москва була розгублена, а навіть у принципі могла надати православній Україні автокефалію.
Константинополь також висловився не проти неї. Отже, обидва патріархати в тій чи іншій мірі
могли оголосити по Томосу (указ настоятеля Помісної Православної церкви). Питання
автокефалії вирішувалося б само собою. На жаль, наша держава не задекларувала підтримку
тодішньої православної ситуації в Україні. До того ж православну проблему перенесли на
кілька місяців. Москва ж оговталася, зрозумівши, що слід активізувати роботу з православним
населенням і далі утримувати в своєму силовому полі православні громади. До цього долучилися
працівники ФСБ Росії, використовуючи православну проблему як відкритий канал впливу стосовно
України та її православної спільноти.
1995-го керівництво РПЦ навіть пообіцяло, що про “канонічну” автокефалію для
України Помісний собор Московського патріархату буде “мати судження”. Однак, собор так і не
відбувся. До слова, він не скликався усі 19 років правління патріарха Алєксія II (1990-
2009).
Що ми очікуємо від сьогоднішньої ситуації? Тут у Галичині, на жаль, маємо певні
побоювання, деяку протидію православної і греко-католицької Церков. Утворення Єдиної
Української Помісної Православної Церкви боятися не треба. Навпаки, католики могли б більше
виграти. Чому? Тому що сьогодні актуальним є питання греко-католицького патріархату. Поки що
офіційно відсутній патріарх, але працює патріарша курія, діє патріарший собор у Києві. З
часом це би мало статися практично. Адже на порядок денний стане питання: чому інші греко-
католицькі очільники, їх громади мають свій патріархат, а українські греко-католики його не
отримали. Очевидно, така ситуація гальмується Москвою, якій не вигідно проголошення
патріархату, оскільки вважає Україну своєю ”канонічною територією”. Перенесення осі контакту
Рим-Москва на Рим-Київ значно швидше спричинить вирішення цієї проблеми.
Так само нема чого боятися Єдиної Української Помісної Православної Церкви
протестантам. Адже рівень міжконфесійної ненависті, що сьогодні пропагується Московською
патріархією, впаде на кілька порядків. Отже, протестантизм отримає більше можливостей для
свого розвитку в Україні.
Натомість, ми маємо сьогодні значну кількість людей, які ідеологічно працюють проти
України. Скажімо, навіть на теренах Західної України (с. Кути, Шумський район,
Тернопільщина) мешканці заявили, що, по-перше, ніякої бандерівської церкви в нас не буде (це
ще півбіди), і, по-друге, що ніякої України немає і не буде ніколи. Очевидно, така позиція
повинна мати протидію з боку держави, її відповідних органів. Адже йдеться не тільки про
устрій Церкви, але, що найголовніше – про сутність нашої суверенної України, її сьогодення
та перспективу розвою.
Наразі УПЦ МП має не тільки свій церковний, а й національний центр поза межами
України. Коли Церква (греко-католицька чи католицька) має тільки виокремлений центр поза
межами своєї держави – це одне, коли ж до цього долучається ще й інший – національний центр
– це абсолютно інша, а саме – ворожа ситуація.
Сьогодні ж у Московській церкві чинний Патріарх Кирило (Гундяєв) поступово
звільняється від свого більш-менш умовно ліберального оточення (пострадянського крила). Під
його немилістю очутилися Сергій Чапнін, голова православного братства в ім’я Святителя
Тихона, патріарха Всеросійського, секретар комісії РПЦ з питань взаємодії Церкви, держави і
суспільства, протоієрей Всеволод Чаплін, голова синодального відділу стосовно взаємодії
Церкви і суспільства МП, член громадської палати РФ. На їх місце нині залучені – Тихон
Шевкунов, єпископ, вікарій патріарха Московського і всія Русі (духовник Путіна), який,
власне, розробляв ідеологію ”Русского мира”, окремі колишні агенти КДБ із середовища
російського православного кліру.
Із 1961 р. готується Всеправославний собор, в роботу якого включено понад 100
найважливіших тем, що підлягають негайному вирішенню. Активну діяльність в цьому напрямку
здійснює чинний Варфоломій I, патріарх Константинопольський. Нині Вселенське православ’я
переживає далеко не кращі часи в своїй історії. І справа тут полягає не тільки в чисельності
вірних, кількість яких обраховується у 140-160 мільйонів (за визначенням – ”ми
православні”).
Причин такої кризи тут спостерігаємо чимало. Насамперед, сучасна молодь не чує в
Православній церкві відповіді на актуальні питання життя. Є також історичні, ментальні та
інші перешкоди у відтворенні світової православної спільноти, її традицій. Всеправославна
нарада, на думку, професора Сагана, повинна поставити вихідну віху, від якої слід
відштовхнутися дальше. Московська церква шантажує Вселенського патріарха, сполучуючи до
цього так зване українське питання. Москва-1448-го і Москва-1988-го – це дві різні філософії
Московського православ’я. Його очільникам складно відректися від цієї історії, тяглості, яка
йде з Києва. Триває своєрідна політична гра, в основі якої є українці. Знову не ми, а нами.
Цей проект покликаний, щоб ми для себе вирішили: чи треба нам автокефалію, чи ми можемо
обійтися без неї. Іншими словами, ми сьогодні не потребуємо створення помісної Церкви.
Насправді, в нас є помісна Церква. Київський патріархат за всіма православними канонами є
помісною Церквою. Так, поки що вона не визнана світовим Православ’ям. Але цей складний
процес проходили майже всі нинішні православні Церкви. Скажімо, Сербська православна Церква
вперше отримала самостійність 1219 року. Відтак, її самостійність декілька разів зазнавала
фіаско. Лише 1879-го остаточно було відновлено автокефальний і патріарший статус Церкви.
Болгарська православна Церква вперше отримала автономний статус 870-го, а 919-го –
самопроголосила автокефалію з Предстоятелем у патріаршому сані (тільки через 8 років її
визнав Константинополь). Лише 1945-го остаточно відновлено автокефалію Болгарської ПЦ, а у
1953-1961 рр. – її патріарший статус. Та й Московська церква чекала своєї канонічності 141
рік! Тернистим шляхом до своєї автокефалії йшла Грузинська ПЦ.
“Нині ми потребуємо конституювання Помісної Православної Церкви, – наголосив
Олександр Саган. – Йдеться про надання дійсної сили, досягнення нової якості. Помісна
Церква в Україні повинна отримати новий стимул, нову якість, законну силу. Саме через
конституювання. Тоді ми перестанемо живитися із азійсько-московських схоластичних джерел
(1686). В такий спосіб відбудеться припинення ідеологічного впливу із чужого релігійного та
національного нам центру, який силкується заперечити Україну як таку і право українців як
самостійного народу”.
Стосовно термінів ”помісна Церква” і ”національна Церква”. Національних Церков у
країні може бути декілька. Проте не кожна національна Церква є Помісною. Хоча більшість
Помісних православних Церков (визнаних чи не визнаних) є національними, тобто виконують
етнозберігаючі функції. Поняття ”національна Церква” має охопити історичний, географічний,
етнокультурний, політичний та демографічний параметри. Якщо Церква ігнорує національну мову,
культуру й традиції, є підпорядкованою зарубіжному національному й політичному центру, то
така Церква не є національною. Така Церква постає як інституція центру своєї юрисдикції (у
нашому випадку значна частина УПЦ МП). Нині в Україні серед православних Церков до
національних релігійних об’єднань можна віднести УПЦ Київського патріархату та УАПЦ.
Термін ”Українське православ’я” не повністю збігається із поняттям ”православ’я в
Україні”. Перше передбачає наявність загальноцерковних та обрядових відмінностей від інших
православних Церков (УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ). Поняття ”православ’я в Україні” містить в собі
історію, віровчення та чинний стан всіх сущих в Україні Церков, громад чи релігійних
напрямків, які ідентифікують себе як православні. Одним словом, українськими вони є лише за
місцем розміщення.
Професор Саган зауважив також, що Єдина Українська Помісна Православна Церква жодним
чином не може стати державною Церквою. Чому? Бо Помісна православна Церква – складова
духовно-культурного розвитку нації. Натомість, державна Церква – складова соціально-
політичного процесу. Україна, внаслідок своєї складної історії та поліконфесійності, не може
мати державної Церкви.

Підготувала Оксана Боруцька.