Храм в Старій Скваряві належить до поширеного в околицях Львова так званого Галицького типу дерев’яної сакральної архітектури. Церква у плані є традиційно тридільною і складається з бабинця, нави та святилища. Завершується одним куполом над навою. У наві з південного боку є три вікна (два в стіні нави і одне, розташоване вище ‒ у восьмирику під куполом), а також одне вікно у північній стіні нави. Церква має лише один вхід ‒ на заході. Поруч з храмом знаходиться дерев’яна дзвіниця, ймовірно ХІХ ст.
За дослідженнями Василя Слободяна церква датується 1508 роком і первісно знаходилась в сусідньому селі ‒ Глинську, на горі Горай, а до Старої Скваряви була перенесена в 1715 році на місце попередньої, відомої з 1578 року, церкви, що носила назву Втечі до Єгипту. Дату побудови дослідник віднайшов у графіті на північній стіні церкви, таким чином вона, попри пізніші перебудови, перенесення та зміни, є однією з найдавніших українських дерев’яних церков. Правдоподібно, що й іконостас було перенесено з Глинська разом із церквою.
Перед тим як почати розмову про іконостас церкви Собору Архистратига Михаїла зі Старої Скваряви, потрібно мати на увазі, що виконання одного цілісного ансамблю передвівтарної перегородки ‒ іконостаса, це завжди було затратною справою, і до реалізації подібних творів долучалися меценати в особі власників маєтків на території яких знаходився храм, або окремі представники громади, монастирі чи громадські об’єднання, як приклад ремісничі цехи, братства і т. д. До сьогодні дійшло лише декілька таких об’єктів виконаних в один час, одним майстром чи майстернею. Насправді чи не більшість іконостасів творилося впродовж довшого часу, і часто були зібраними з ікон та конструкцій, виконаних багатьма авторами у різний час, а іноді навіть походили з різних місць.
Таким власне є Староскварявський іконостас. Виконувався він у декілька етапів, і поодинокі його ікони та цілі ряди можемо датувати в межах від другої половини XVI по початок ХІХ століття. І це є особливою цінністю даної пам’ятки, оскільки оглядаючи цей ансамбль можемо простежити трьохсотрічну еволюцію розвитку українського іконостаса та його стилістичні зміни на прикладі однієї пам’ятки.
Однак, також варто зауважити, що іконостас не дійшов до нас повністю на своєму первісному місці. Дві ікони з апостольського ряду та ікона Розп’яття з пристоячими (усі датуються серединою ‒ другою половиною XVI століття) у першій половині ХХ століття надійшли до збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Ймовірно, уже в той час ці ікони, внаслідок якогось втручання, були вилучені з іконостаса, і знаходились десь у храмі, або в допоміжних приміщеннях церкви. Можна припускати, що це сталося тоді, коли дороблялися ряд Неділь П’ятидесятниці (початок ХІХ століття), розташований між намісним та апостольським рядами, та фігурне Розп’яття з пристоячими (середина XVIІІ століття), що тепер знаходиться на іконостасі.
У такому вигляді іконостас знаходився у храмі до 1995 року, коли з ініціативи реставраторів Галини та Левка Скопів потрапив до Львівського музею історії релігії. Від того часу пам’ятка досліджувалась та реставрувалась. Впродовж 14 років над ансамблем працювали реставратори музею та студенти кафедри реставрації Львівської національної академії мистецтв. Певним підсумком тієї роботи було видання у 2009 році альбому авторства Галини Скоп-Друзюк та Петра Скопа присвяченого Староскварявському іконостасові, та розміщення пам’ятки в експозиції Львівського музею історії релігії.
Згодом, після реставрації церкви в Старій Скваряві, та відкриття там філії Львівського музею історії релігії, іконостас у 2015 році повернувся на своє місце.
Як вже згадувалося раніше, іконостас складається з ікон виконаних у різний час різними майстрами. Найдавнішою його частиною, що датується дослідниками серединою ‒ другою половиною XVI століття, є унікальний за іконографією ряд Моління, поєднаний з празниковим рядом. Як і більшість майстрів того часу, автор цієї частини іконостаса залишається невідомим, умовно дослідники його відносять до перемишльської школи іконопису. Винятковою у цьому ряді є центральна ікона Спаса в Славі. Як правило, в українських іконостасах XV‒XVI століть такі ікони розміщувались в намісному ряді, а тут маємо один із двох відомих випадків, коли ікона Спаса в Славі розташована у центрі ряду Моління. Також унікальним є розміщення у центрі празникового ряду ікони Тайної вечері. Це найраніший випадок використання цієї ікони у святковому циклі іконостаса, як правило, тут розміщувалась ікона Нерукотворного Образу Ісуса Христа. Тайна вечеря, за поодинокими винятками, зайняла місце в празникових рядах українських іконостасів лише з початку XVIІ століття.
Наступним за часом виконання в іконостасі є намісний ряд, але й він не однорідний. Найдавнішими в цьому ряді є портал Царських врат та самі врата, портал датований 1645 роком, авторство ікон зображених на порталі належить майстерні, що діяла в середині XVII століття на території північно-західної частини сучасної Львівської області та на прикордонних теренах, що тепер належать до Польщі. Самі врата дещо пізнішого часу, та, можливо, походять з іншого ансамблю, і були, як видається, допасовані до одвірків згодом. Також погано збережена постать Єссея у нижній частині врат, була дороблена до вже існуючої різьбленої композиції та є пізнішим втручанням.
1677 роком датовані дияконські двері з зображенням архистратига Михаїла. Частина дослідників відносить їх до спадщини відомого жовківського художника Івана Рутковича (+1703 рік), інші вказують лише на середовище майстра і його авторство не підтверджують. Також з Іваном Рутковичем та його середовищем пов’язують інші ікони намісного ряду, та пределли (цокольні ікони) ікон Спаса та Богородиці. Здебільшого Іван Руткович на своїх іконостасах, та навіть на поодиноких іконах, підписувався. Тут він свого підпису не залишив, що ставить питання авторства дискусійним, однак, стилістика малярства говорить на користь такої гіпотези. 1685 роком датується пределла ікони Спаса з зображенням передачі ключів св. Петрові. Інша дата ‒ 1687 рік знаходиться у фундаційному тексті на поземі ікони св. Миколая. Це дає підставу говорити про виконання усіх інших ікон ряду в цих часових рамках: Богородиці (з пределлою «Мойсей біля Неопалимої купини»), Спаса та Собор Архистратига Михаїла. Цікаво, що до останньої ікони, ймовірно в середині XVIII століття, було виконано цілий вівтар з картушем зі зображенням Різдва Христового на завершенні. Ймовірно з того ж часу походить і Розп’яття з пристоячими на завершенні іконостаса. Варто додати, що подібні композиції були характерними для Івана Рутковича та його школи, жовківські художники використовували їх у своїх іконостасах навіть до середини XVIII століття, і це Розп’яття є цьому підтвердженням.
Останньою за часом зміною в іконостасі є розміщення у ньому ряду Неділь П’ятидесятниці. На відміну від інших ікон іконостаса, цей цикл належить авторству майстра початку ХІХ ст. з доволі скромним талантом, однак є важливим свідченням продовження традицій місцевого іконописного осередку, хоч і фіксує певний занепад його професійного рівня. Ряд Неділь П’ятидесятниці в іконостасі був впроваджений, чи радше поширився у середовищі жовківських художників у другій половині XVII століття, фактично залишився локальною новацією та рідко зустрічався за межами Галичини. Те що він знайшов своє місце у Староскварявському іконостасі, хоч і значно пізніше ніж у більшості випадків, є якраз підтвердженням довготривалості локальної традиції іконопису.
Матеріал підготував Роман Зілінко, історик мистецтва, іконописець