Іконостас в українських храмах має свою історію розвитку, і формувався він впродовж багатьох століть.

Коли Русь прийняла Християнство у 988 році, то у Візантійській імперії вже сотні років існували прототипи нинішніх іконостасів ‒ вівтарні перегородки, що називалися  «темплонами» (балка кам’яна або дерев’яна, що розміщувалась на колонах або стовпах між святилищем та основним простором храму. Така перегородка одночасно відділяла святе місце та служила входом до нього для священнослужителів.

Відповідно протоіконостаси до перших храмів на наших теренах прийшли у тому вигляді, який вони набули у Візантії. Скромні відомості про  тогочасні перегородки, ми отримуємо переважно з матеріалів археологічних розкопок, окремих збережених ікон, та літописних і джерельних згадок. І за цими  мізерними відомостями можемо говорити, що іконостаси в українських храмах княжого періоду складалися з балки (власне темплону) на якій розміщували ікони, та колон, на які та балка опиралася, і між якими також розташовувалися вибрані, найшанованіші ікони та знаходились входи до святилища.

Отож на кінець XIV століття українські іконостаси складалися з двох рядів, нижній ряд називався «намісний», там розміщувались найшанованіші ікони, які найбільше почиталися ‒ ікона Богородиці, Спаса (Ісуса Христа), ікона покровителя храму, та досить часто ікона св. Миколая або когось із особливо шанованих святих чи свят літургічного року. Також в намісному ряді  знаходилось щонайменше два проходи до святилища: у центрі та ліворуч. Центральний прохід (пізніше тут міститимуться Царські врата) служив виключно для літургійних потреб, через нього входили священники під час Служби, лівий прохід (згодом тут розмістяться дияконські двері) служив для входу в часі богослужінь, так і для практичного застосування прислугою і працівниками в церкві. У великих храмах таких бічних входів могло бути більше.

Другий ряд, що розташовувався над намісним, складався із вибраних ікон. Як правило, в українській традиції тут у центрі, знаходилась ікона Спаса в оточенні Богородиці та Івана Предтечі, звернених до Нього в молитовних позах. Такий сюжет грецькою мовою називається «Деісіс» (українською ‒  Моління). В розширеному варіанті ця композиція збагачувалася ще на ікони окремих святих, які як і Богородиця та Іван були обернені до Христа. Кількість святих була довільною, і залежала від величини перегородки, однак, усі вони симетрично немов крокували до центру ‒ до Христа. За назвою композиції увесь другий ряд, а часто навіть увесь іконостас, в Україні називався «Деісіс» (або адаптовано до української вимови ‒ Деісус). Вгорі перегородка завершувалася іконою Розп’яття.

Згодом, у XV‒XVI століттях, поміж намісним рядом, та рядом Моління почали розміщувати ікони вибраних свят літургійного року. Спершу кількість цих свят була довільною, а згодом, з усталенням традиції святкування дванадцяти великих празників, звелася до цього числа. У центрі такого ряду, який відповідно називається «празниковим», знаходилась ікона Нерукотворного образу Ісуса Христа. 

Приблизно від того часу, коли усталюється число празників, також певних змін зазнає ряд Моління. З ряду ікон вибраних святих він перетворюється на ряд дванадцяти апостолів, а центральна композиція з Христом, Марією та Іваном Предтечою залишається на тому ж місці. Тобто, ряд Моління трансформується в ряд Апостольського Моління, або ж, як його й досі називають ‒ Апостольський ряд. Приблизно тоді в іконостасі з’являються Царські врата, які розміщуються в центральному проході вівтарної перегородки (на вратах найчастіше зображали чотирьох євангелистів та сцену Благовіщення). Дияконські врата на бічних проходах появляються лише у кінці XVI ‒ на початку XVII століття (на них зображатимуть або святих дияконів, або архангелів, або ж первосвящеників).

Наприкінці XVI століття відбувається остання важлива зміна у складі українського іконостаса, що поширилася майже на всій території Київської митрополії (Української та Білоруської церкви) ‒ ряд пророків. Він розташувався вгорі над апостольським рядом. Таким чином традиційний український іконостас складався з чотирьох рядів: намісного, празникового, апостольського, пророчого і завершувався Розп’яттям.

Інші зміни в іконостасі, кількості його рядів, циклів та тем відбуватимуться в наступні століття у локальних осередках і рідко коли триватимуть довший період часу, і ніколи не поширюватимуться по усій території України. Єдине, що також сильно вплине на вигляд українських іконостасів і характеризуватиме їх як одну спільну традицію  ‒ різьблені обрамлення ікон. З початку XVII століття під впливом європейського мистецтва та архітектури в наші вівтарні перегородки щораз міцніше входить різьба та архітектоніка, що перегукуватиметься з фасадами тогочасних кам’яниць, порталів вікон та дверей… ЇЇ стилістика мінятиметься з огляду на пануючий стиль та епоху: Ренесанс, маньєризм, бароко, рококо та ін. Та з того часу усі ікони в іконостасах розміщуватимуться у різьблених та оздоблених рамах, горизонтальні ряди членуватимуться карнизами, а завершення іконостасів оздоблюватиметься іконами в різьблених картушах.

Матеріал підготував Роман Зілінко, історик мистецтва, іконописець