Контакти

На княжому дворі Лева Даниловича у Львові

Методичний матеріал до екскурсії

"Підземеллями середньовічного Львова"

Львів - 30 травня 2011 року

Стація 1. Місце - пл. Музейна.

Об'єкт показу - комплекс монастиря домініканців, пам'ятки ХІІІ-ХVIII ст.

Допоміжний об'єкт - зображення Львова поч. 18 ст. на банері.

Зміст розповіді: - характеристика місця, пагорба;

- характеристика Братства пілігримів заради Христа серед язичників ( "Societas fratrum peregrinantium propter Christum inter Gentes" ), монахів спеціального місійного підрозділу ордену домініканців;

- характеристика домініканської традиції XVI-XIX століть про руський монастир василіан та про палати князя Лева як про попередників братів-проповідників у Львові.

У Середмісті Львова є місце, яке височіє над навколишнім середовищем. Сьогодні тут на пагорбі розміщується церква Пресвятої Євхаристії, Музей історії релігії, Обласний архів. А в низинці розташувалися Успенська Церква, Вірменський собор, Ратуша.

Тож не дивно, що цей пагорб облюбував князь Лев Данилович (†1301). Саме тут у північно-східному куті Середмістя 1270 року він розмістив свій двір (палати та служби) та заснував руський монастир і церкву апостолів Петра і Павла. Справа і зліва пагорб мав стрімкі схили, що творили природній захист. На сході пагорб плавно переходив у гору Високий Замок, пізніше там на землях Княжого двору, згодом монастирського саду постав високий та низький мури, Королівський арсенал.

1269 року після смерті Шварна Даниловича князь Лев, володар Белза і Перемишля, успадкував по ньому Холм і Галич. Він переніс столицю з Холма до Львова, забрав з собою королівські клейноди та скарбницю. Збудував Високий та Нижній Замки, а між ними й під їх охороною заклав на пагорбі княжий двір. Його наступник Юрій Левович (†1308) переніс столицю у Володимир, і княжий двір підупав.

1340 року бояри отруїли князя Юрія-Болеслава Тройденовича (1325-1340), останнього суверенного володаря Русі, брата у других по матері останніх з династії Романовичів князів Лева і Андрія (†1323), і на просторах Галичини і Волині розгорілася друга (1340-1392) війна за галицьку спадщину. Воювали, з одного боку, волинський князь Дмитро (Любарт) (1340-1383) та його брати Ольгерд і Кейстут Гедиміновичі, князі Литви, а з іншого - польський король Казимир ІІІ (1333-1370) та його швагро король Угорщини Людовік Анжуйський. Львів, зокрема й княжий двір було пограбовано й спалено королем Казимиром ІІІ в 1340,1349 роках, і 1353 року князем Дмитром (Любартом).

Щоб прихилити православну людність Галичини, король Казимир ІІІ (пан у Львові з 1349 року) звернувся до Константинопольського патріарха з проханням про відновлення Галицької митрополії Царгородської церкви з єпископськими кафедрами у Володимирі, Перемишлі, Холмі. 1371 року було поставлено на Галич митрополита Антонія. Оскільки місто Галич ще було в румовищах, то осідком владики Антонія, як пише львівський історик Ігор Мицько, став Львів. Княжий двір та палати на нашому пагорбі стали митрополичими, а церква ап. Петра і Павла соборною.

Ситуація кардинально змінилася, коли папа Григорій XI (1370-1378) буллою "Debitum pastoralis officii" від 13 лютого 1375 року встановив у Галичі митрополію Римської церкви і підпорядкував їй єпархії в Перемишлі, Володимирі, Холмі. Ще 1375 року на грамотах князя Володислава Опільського першим серед свідків - як першоєрарх Галицької Землі - виступав "Аntоnіus mеtrороlitаnus Нalісіеnsіs". А вже у грамоті від 15 березня 1376 року місце руського православного митрополита Антонія зайняв "Мathias electus аrchіеріsсорus Lеmburgеnsis", якого було номіновано Володиславом з Опілля на вимогу папи Григорія XI. Після чого в Галичині пішли фундації й донації на митрополію, на парафії, на монастирі Римської церкви. Тоді ж з'явилися у Львові домініканці. Як відомо, Орден братів-проповідників - Ordo fratres praedicatorum (OP) - засновано 1215 року Домініком (звідси назва домініканці) Гусманом з метою проповіді слова Божого в усьому світі.

Донедавна панівною й обов'язковою у польській історіограф (частково некритично сприйнятою і в українській ) була теза про заснування монастиря домініканців у Львові св. Гіацинтом Одровонжем (1222 чи 1234) та Констанцією (1246 чи 1270). Вичерпний аналіз джерел та історіографії цих версій зроблено у працях Ольги Козубської. У підсумку зазначено, що вони залишаються не підкріпленими документально і є пізньою (XVI-XVII ст.) історіографічною "традицією" виразно легендарного характера. До такого ж висновку прийшов багатолітній дослідник середньовічного Львова, зокрема початків монастиря проповідників проф. Тадеуш Трайдос з Варшави.

Натомість дістала підтвердження інша домініканська традиція XVІ-XIX століть, зафіксована в писаннях отців-проповідників, про руський монастир василіан та про палати князя Лева як про попередників братів-проповідників у Львові ( "Tam zaś, gdzie dziś kościoł i klasztor się nasz znajdyje, był niegdyś pałac księcia Leona, oraz i cerkiew ruska ОО.ВаzуІіапów..." ). Так у Садока Баронча (1861), Симона Окольського (1646), Томи Піравського (1615), в останнього ще й посилання на достовірні руські тексти/грамоти/документи. Однак усі вони в унісон голосили, що все було будовано з дерева та й згоріло, і сліду не залишилося... Тому ніхто особливо й не шукав!

Виявилося, що не тільки рукописи не горять. Не горять і каміння! Про це у наступному.

1377 року володар Русі князь Володислав з Опілля Опільський (1372-1379, 1385-1387) запросив до Львова не просто отців домініканців, а братів-пілігримів заради Христа серед язичників ("Societas fratrum peregrinantium propter Christum inter Gentes"), монахів спеціального місійного підрозділу ордену проповідників, чия діяльність з другої половини XIII століття поширювалася на весь некатолицький світ, зокрема й на Україну. Він передав їм руську церкву апостолів Петра і Павла та княжий двір з палатами та службами, тобто він передав домініканцям княжу посілість, княжу землю у межах міста. Тож невипадково саме з того часу до нас дійшли грамоти, які домініканці берегли як зіницю ока, на монастирські маєтності.

Відкриває цей список грамота від 11 листопада 1377 року, якою князь Володислав Опільський надав домініканцям для будівництва монастиря та церкви Тіла Христового села Кротошин, Зашків, Кощіїв і чотири двори в селі Мервичах. 1392 року йому наслідував король Володислав Ягайло (1386-1434), який пожалував на будову церкви Тіла Христового корчму та митницю на ріці Малій Липі, а 1395 - село Устковичі. 1397 року Володислав Ягайло вивів усі ці села з-під права руського і польського та надав їм, як милостиню на будівництво церкви Тіла Христового, магдебурзьке право. 1402 року Бенко з Жабокрук пожертвував село Зарудці на прибудову до Тіла Христового каплиць Богородиці й св. Домініка. 1406 року Миколай Чех зробив пожертву на прибудову ще одної каплиці та третини монастирського портика.

Отже, на початок ХV ст. будову готичної церкви Тіла Христового з притвором було завершено, до неї прибудували чотири каплиці та готичний портик (лат. porticus, claustrum, пол. krużganek). Для будівництва домініканці користали з власних лісів і каменоломень, власних цегелень і печей вапняних. За словами отця-домініканця Роберта Свєнтоховського, "польські королі, князі, а потім шляхта і міщанство змагалися в жертовності на честь закону, бо мали в ньому до певної міри свою опору політичну на Сході".

Наприкінці XIV століття король Ягайло й шляхта заснували, услід за Львовом, домініканські монастирі в Кам'янці й Смотричі, Ланцуті й Перемишлі, Белзі й Сереті (Молдова), з яких було утворено "сontrata Russiae " - Руський вікаріат Братства пілігримів (перша згадка 1378 року). Брати-пілігрими мали особливі права й привілеї у ширенні католицької віри серед невірних і схизматиків. До Братства пілігримів набиралося найдостойніших монахів-домініканців з усієї Європи, найбільше їх було з Італії й Німеччини, зокрема у львівському конвенті та в інших монастирях Руської контрати переважали німці (ще у другій половині ХVІІ ст. у львівському монастирі для німців проводили окреме богослужіння). На відзнаку заслуг і жертовності братів-пілігримів їм було надано особливе право носити червоні пояси, капелюхи, рукавиці і капці (кардинальський стрій як вираз постійної готовності до жертви). Братам-пілігримам було надано майже єпископські повноваження у проведені місій, окрім того, їм було надано право володіти землею, провадити господарку, що робило їх винятковою структурою в ордені та загалом у церкві.

1456 року Братство пілігримів ордену домініканців було розформовано, і руські монастирі приєднали до Польської провінції. Монахів Руської контрати було позбавлено особливих прав і привілеїв, посилилися польські впливи, зокрема панівне становище зайняли вихідці з краківського монастиря, що викликало спротив монахів Руської контрати, зокрема львівського конвенту. Врешті-решт 1596 року було утворено окрему Руську провінцію св. Гіацинта ордену домініканців у складі монастирів у Львові, Кам'янці, Жмигороді, Коломиї, Володимирі, Червоногороді, Теребовлі, Городлі, Грубешеві, Києві, Ланцуті, Вільні, Язлівці, Любліні, Підкамені, Смотричі. Остаточно з шести монастирів у Львові, Кам'янці, Києві, Мостиськах, Язлівці та Червоногороді Руську провінцію було затверджено 1612 року.

Стація 2. Місце - західний двір монастирського комплексу.

Об'єкт показу - монастирські приміщення, архітектурні елементи: вікна, карнизи, портали.

Допоміжний об'єкт - план монастиря кінця 16 ст. Автор Мартин Ґруневеґ. Банер.

Зміст розповіді: - хто такий М. Ґруневеґ;

- характеристика тексту М. Ґруневеґа;

- характеристика західного двору.

Сьогодні в дискусіях про початки монастиря домініканців у Львові вагоме слово забирає текст Мартина Ґруневеґа (1562- бл.1618). 2008 року в 4-х томах повністю видано майже 2000 сторінок рукопису, коментарі та дослідження. Над виданням працювала європейська наукова спільнота, зокрема проф. Михайло Капраль зі Львова.

М. Ґруневеґ народився 25 квітня 1562 року в Ґданську в сім'ї німецького купця лютеранина Ганса Ґруневеґа та його дружини Варвари. У 1567-1573 роках навчався у парафіяльній та монастирській школах, де отримав добру освіту, зокрема знання мов, що було необхідним для торгової справи. У 1574-1575 роках у Бидгощі окремо вивчав польську мову. З 1579 року служив у купця Георга Керстена, що був постачальником королівського двору у Варшаві. 1582 року після розорення Г. Кернста став на службу до вірменських купців у Львові. За словами М. Ґруневеґа, місто " є одним з найчудовіших клейнодів у Короні польській і столицею Русі. Воно розміщено так, якби було альтанкою посеред раю". Разом з вірменськими купцями здійснив подорожі до Стамбула і Москви.

1588 року у Львові М.Ґруневеґ зробив вирішальний крок у своєму житті - перейшов з лютеранства на католицизм і вступив до ордену домініканців, став братом В'ячеславом (frater Venceslaus Gedanensіs) з Ґданська. Тут 1593 року він став священиком, 1596 року був одним з ініціаторів становлення Руської провінції ордену домініканців, а в 1601-1602 роках написав майже половину свого знаменитого рукопису, де детально описав монастир проповідників у Львові, зокрема, його початки. Тож читаємо:

4016265459.jpg

Зліва оригінал. Справа польський переклад. Це пояснення до малюнка, на якому зображено план монастиря домініканців у Львові. На основі давніх актів, що не дійшли до нас, М. Ґруневеґ стверджував, що князь разом зі своїм двором (оточенням) надав руську церкву ап. Петра і Павла братам-проповідникам, щоб вони добудували до неї монастир. З вини нерозсудливого ігумена братство Тіла Христового, що об'єднувало мулярів і теслів, добудувало до церкви Петра і Павла нову. Стара стала пресвітерієм, де молилися монахи, а в добудові братство утримувало парафію. Від назви братства нова стала називатися Тіла Христового. На кінець XVI ст. вся церква - руська й добудована - стала Тіла Христового, а первісна посвята в ім'я ап. Петра і Павла забулася.

З опису і плану М. Ґруневеґа видно, що монастир був оточений стіною. Зараз тут ажурна огорожа сер. XIX ст. Через виготовлені у 80-ті роки минулого століття ворота входимо на західний двір. Наприкінці XVI ст. він займав ту ж площу. З Вірменської вулиці у двір вели ворота, крізь які заїжджали вози з поклажею і прямували через проїзд, де зараз тунель, у господарський двір. Під стіною будинку були сараї для возів, під дзвіницею - комора для дистиляції води чи спирту. Монастирські приміщення були одноповерхові. Другий і третій поверхи, контрфорси збудовано. в декілька заходів у другій половині ХVI- XVII ст., про що свідчать збережені карнизи і напис "A.D. 1669". Ще один напис - "renovatio 1925" посвідчує ремонтно-реставраційні роботи того часу.

Привертають увагу велетенські вікна трапезної. За Ґруневеґа вікна були менші, меншою була й трапезна. Посередині стояв стовп, біля нього кафедра, з якої голосили казання, поруч стояв стіл ігумена. На початку ХУІІ ст. трапезну докорінно перебудували, збільшили, забрали стовп, на нових склепіннях з'явилася на малиновому тлі покрита золотом багата ліпнина. Трапезна стала найвеличнішою залою у Львові. Тут приймали королів, нунціїв, інших почесних гостей. Сьогодні в трапезній встановлено унікальний бароковий орган ХVІІ ст., проходять концерти духовної музики, презентації, демонструються музейні виставки. А барокова ліпнина, розписи ХІХ ст. ще чекають на реставрацію.

Поруч малі прямокутні вікна з характерними для готики кам'яними підвіконниками та обрамленням. За Ґруневеґа це були вікна трьох келій ігумена монастиря домініканців, зараз там розміщується дирекція музею. На особливу увагу, як пише знаний дослідник архітектури Львова Фелікс Марковський, заслуговує дивом збережене готичне вікно у подвійному ласкованому обрамленні та кам'яне прямокутне обрамлення дверей з характерним для готики обтесаним низом висотою близько 40см над порогом. Такі ж обтесані низи мають три кам'яні дверні готичні портали з напівкруглими арками, яких, за словами Ф. Марковського, невідомо звідки було взято та допасовано до монастирських підвалів. Через одні з цих дверей ми спускаємося у підземелля.

Стація 3. Місце показу - 1- ша зала підкліті (підземелля).

Об'єкт показу - склепіння, кладка, портали, підпори, долівка.

Допоміжний об'єкт - плани підвалів, фото до розчистки, плани, ескізи реставрації.

Зміст розповіді: - характеристика склепіння як елемента романської архітектури;

- характеристика готичних порталів та заповнень (готичної цегли);

- проблема датування підкліті.

Від початків музею (1973) ми час-від-часу заходили до цих приміщень. Тут був типовий підвал - темно, сиро і таємничо. У підвалі розміщалися складські приміщення профтехучилища та якоїсь бази, де можна було прикупити дефіцитних продуктів. Приміщення було перегороджено, поділено на комірчини, якісь закапелки. У глибину нас не пускали, проходи погано освітлювалися, але незважаючи на це, підвали викликали зацікавлення, хвилювали уяву, вгадувалося щось незвичне, величне й загадкове. Ми мріяли, може, колись підвали віддадуть музеєві, і ми зробимо там атракційний музейний об'єкт. Наша мрія збулася 2005 року. Ми ввійшли в підземелля, все оглянули і не розчарувалися. Навпаки, виявилося, що більша частина ще не доступна, а доступна потребує дослідження, реставрації та музеєфікації. Було замовлено в інституті "Укрзахідпроектреставрація" ремонтно-реставраційну документацію, і 2007 року на виділені з державного бюджету кошти розпочалися роботи. Наша радість була недовгою. Виявилося, що проектна документація і, відповідно, кошторис було складено недосконало, грошей не стало, і майстри з фірми "Еталон" залишили підвали. УКБ міста відзвітувало про завершені роботи, про готовність об'єкту - комплексу домініканського монастиря - до Євро-2012.

Паралельно велися дослідження в архівах, бібліотеках. Можна стверджувати, що перед нами бочкоподібні та хрестово-стовпові кам'яні склепіння, які є найхарактернішою ознакою романської архітектури X-XII ст. У Ценрально-Східній Європі - у Чехії, Сілезії, Малопольщі - такі склепіння характерні для XIII ст. Тримали такі склепіння товсті - до півтора метра - стіни, які ставили на материк/ цільнник, що маємо на нашому об'єкті. Отже, при початках це були не підземелля, а підкліт. На підземелля вони перетворилися у XVII-XVIII ст., коли будували другий та третій поверхи монастиря та барокову церкву. Тоді ж ставили контрфорси, на яких читаємо роки - 1669, 1723.

Окрім романських склепінь, маємо в підземеллях готичні кам'яні портали XIV-XV століть, які доштуковано, добудовано до стін та склепінь типовою готичною цеглою XIV ст. Сказане дозволяє стверджувати, що перед нами пам'ятка XIII ст. Найімовірніше її можна ідентифікувати як підкліт княжих палат Лева Даниловича, який 1270 року заклав на цьому пагорбі Княжий двір.

Стація 4. Місце показу - 2-га зала підкліті (підземелля).

Об'єкт показу - хрестово-стовпове склепіння, стовпи, сходи, стовп ганьби.

Допоміжний об'єкт - реконструкція княжої катівні (камери тортур).

Зміст розповіді: - характеристика судового процесу княжої Русі (свідки, присяга, божий суд - водою, вогнем, ротою/ поєдинком);

- характеристика церковного суду (переслідування волхвів, чудесників, чарівниць, розправа з єпископом Федорцем);

- характеристика чесько-німецьких впливів.

На Княжому дворі Лев Данилович чи його тивун здійснювали правосуддя. Суддя сидів на престолі між колонами на першому поверсі. Учасники суду стояли перед суддею внизу у дворі, і прямо перед собою бачили у підкліті катівню.

Основою суду була Руська Правда та норми звичаєвого права. Руська Правда у ділянці карного права характеризується заміною норм кровної помсти - грошовими викупами та державними карами - вирами. Відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду (верв), на території якої доконано вбивство (дика вира); за поранення, образу честі, поряд відшкодування покривдженому, треба було платити державну кару (продаж); за найважчі злочини (розбій, підпал загороди, конокрадство) була встановлена кара "поток й разграбленіє", яка торкалася не лише майна, але дружини й дітей та самого злочинця.

Суд був публічний, "перед князем і перед людьми". Допомагали в суді "отроки", "дітські" та "мечники". Суд мав певні процесуальні етапи: "заклич на торгу", "гоненнє сліда", "свод". Доказами на суді були: признання обвинуваченого, знаки на тілі покривдженого, свідки ("видоки" та "послухи"), присяга та різні форми божого суду - проба води , заліза і поєдинок "мечем а любо деревом". Складовою княжого суду була катівня (камера тортур). Тут здійснювався божий суд (ордалії), тут мучили обвинувачених: били, видирали розщепом бороди, вкладали "рубля в уста" тощо.

Крім княжого, Русь знала церковний суд, який поруч з традиційними церковними карами (єпитимія, піст, молитва) карав проступки вірних грошовими штрафами на користь єпископа. Пам'ятками церковного суду є "Церковний устав Володимира", "Церковний устав Ярослава", інші княжі грамоти. Церковні суди розглядали широке коло шлюбних і майнових справ: про розлучення, двоєженство, ґвалт, переступи, не правні шлюби, "умиканнє дівиці", про спадщину. Ще одна сфера підсудності - це антицерковні проступки: чарівництво, профанація християнського культу, практикування поганських обрядів тощо. Церковному суду підлягали всі проступки "церковних людей" - церковно/ священнослужителів, а також широке коло людей пов'язаних з церквою, які кормилися, жили при церкві. Нарешті єпископ мав пильнувати правильності міри та ваги - "городскыє и торговыє всякая мірила, и спуди, и звіси, ставила".

У сер. ХІІІ ст. король Угорщини Бела ІV запросив свата й зятя - короля Данила й князя Лева - до участі в боротьбі за австрійську спадщину, яка розгорнулася після смерті герцога Фридеріка ІІ, останнього з роду Бабенбергів (1246). Спочатку союзники мали успіх. 1252 року сестра померлого Фридеріка ІІ Гертруда погодилася вийти заміж за Романа Даниловича, який став герцогом Відня. У наступному удача була на боці чеського королевича Оттокара, і князь Роман безславно покинув свою дружину, зрезигнував короною Австрії. Під час цих подій король Данило й князь Лев неодноразово воювали чеські землі, особливо відзначився в околицях Опави князь Лев. З цієї нагоди літописець відзначив, що "раніше ніхто не воював Чеської землі - ані Святослав Хоробрий, ані Володимир Святий". Було взято великий полон людьми й матеріальними цінностями. Русь пізнала здобутки Богемії - одної з найрозвинутіших країн тогочасної Європи. Можливо, саме полонені майстри з Опави будували палати князя Лева - аналогічні склепіння, стовпи, кам'яну кладку можна побачити сьогодні в чеських замках ХІІІ ст. Можливо, Левові Даниловичу приглянулися камери тортур в підземеллях князівських замків у Богемії, і він наказав спорудити в підкліті княжих палат стовп ганьби (англ. pillory, нім. prаnger), який дивним чином достояв до наших днів, закласти там судову палату.

Стація 5. Місце показу - підкліт руського монастиря.

Об'єкт показу - поховальні камери або келії схимомонахів (затворників). Допоміжний об'єкт - реконструкція келії схимника. Зміст розповіді: - характеристика руських чорноризців; - характеристика львівської ікони Богородиці Провідниці; - схима князя Лева Даниловича.

На плані М. Ґруневеґа на східній стороні монастиря позначено келії монахів. Подібно і в підземеллях маємо невеликі окремі приміщення. Можливо, тут були крипти або келії затворників заснованого князем Левом Даниловичем руського монастиря та церкви ап. Петра і Павла. На Русь монахи приходять в Х ст. 1051 року було засновано знаменитий Києво-Печерський монастир. В основу життя братії було покладено дуже строгий Устав Теодора Студита. Монахи ділилися на чотири розряди: 1. послушники - не дають обітів і не є членами братства, не носять ряси, інколи їм дозволяють одягати підрясник; 2. рясофор (рясофорна послушниця) - при постригу не міняють імені, приймають одну обітницю послуху, носять рясу, клобук, вервиці, будь-коли можуть вернутися у світ; 3. монах, мала схима - при постригу приймають нове ім'я та дають чотири обітниці: послуху, чистоти, бідності та постійної молитви, одягають в хітон, параман,пояс, рясу, мантію,клобук,сандалі та дають вервицю, віддають себе у повний послух Богові (під провід старця, духівника); 4. схимонах, велика схима - при постригу ще раз міняють ім'я, дають чотири обітниці, в давнину повністю відгороджували себе від світу, йшли в затвор (в одиноку печеру). Одяг великосхимника: ряса, аналав (особливий параман), куколь (гостроконечна шапочка з хрестами), мантія, вервиці, сандаліі, пояс, хітон.

У Києво-Печерському патерику засновники монастиря, Антоній та Феодосій, стверджували, що похоронені в монастирі, незважаючи на їх гріхи, будуть помилувані, Феодосій добавив: "Се елико же вас в монастыри сем умрет, или игуменом где отослан, аще и грехи будет кто сотворил, аз имам перед богом за то отвещати". Поширилась віра в то, що доля душі післе смерті залежить від молитов живих за померлих, а молитва "непохованих мерців", тобто монахів, набагато дієвіша за інші молитви. Як наслідок почалася масова передача майна монастирям та відкриття нових монастирів. Князі та бояри передавали монастирям землі зі смердами, заповідали "всю жизнь свою", тобто все майно.

Серед інших, звичайних гріхів князь Лев Данилович мав на душі таке, що потрясло тогочасну Русь, відповідно, було детально описано в літописі, зберігалося впродовж віків у народній пам'яті. На Великдень 1268 року у Володимирі він убив монаха, хресного батька сина Юрія, князя Войшелка, який приїхав на запрошення господаря князя Василька, дядька Лева. Побутовою причиною трагедії стало пияцтво, політичною - невдоволення князя Лева тим, що Войшелк при постригу зрікся влади великого князя Литовського не на користь кума, а на користь шваґра князя Шварна Даниловича.

А щоб замолити смертний гріх, вдався до випробуваного методу - будівництва церков, закладання монастирів, пожертвувань. Дослідники називають князя Лева фундатором монастирів св. Юрія у Львові, св. Онуфрія у Лаврові, в Уневі тощо. Серед інших поруч із княжим двором у Львові збудував церкву ап. Петра і Павла, в яку пожертвував чудотворну ікону Богородиці Провідниці. Для цілодобового відспівування псалмів при іконі князь Лев спровадив монахів і заклав монастир.

Згідно з переказом, писану євангелістом Лукою на кипарисовій дошці ікону Одигітрії принесла до Києва із Царгорода царівна Ганна, наречена князя Володимира Великого. Згодом вона стала родовою святинею Мстиславовичів-Романовичів. Правдоподібнішою є інша версія. Ікона є копією знаменитої чудодійної святині пензля євангеліста Луки, що в V ст. була принесена в Константинополь у монастир Одігон (по-грецьки "вести, проводити"). Назва походить від того, що провідники заради зцілення вели сліпців від пристані до ікони та чудодійного джерела. Ікона вважалася найбільшою святинею Константинополя. Нею благословляли царівен, коли видавали заміж у чужі краї.1218 року цісар Теодор Ласкаріс та дружина Ганна з царського роду Комніних благословили іконою дванадцятирічну доньку Марію, коли відправляли її в далеку путь до мадярського королевича Бели. Подібне здійснила мати Марія , королева Угорщини, коли віддавала доньку Констанцію за православного руського королевича Лева. Перший опис ікони маємо в тексті М. Ґруневеґа.

2510490515.jpg

Сучасні дослідження датують ікону ХІІІ століттям, визначають її як роботу першокласного грецького майстра, який точно наслідував першовзір, відзначають певні італійські впливи. Ікона уславилася численними дивами/ чудами, стала паладіумом Львова. 1 липня 1751 року її було короновано. 1946 року домініканці забрали ікону з собою до Польщі, її поміщено справа від головного вівтаря у церкві св. Миколая монастиря проповідників у Ґданську.

Князь Лев не тільки жертвував, фундував церкви й монастирі. Заради спасіння вдався й до радикальнішого кроку. Перед смертю здійснив схиму, став монахом. При цій оказії найчастіше називають монастир у Лаврові. Можливо, там його й було поховано. Можливо, деінде, зокрема у Львові у церкві ап. Петра і Павла або св. Катерини на Нижньому замку. Пошуки тривають.

ПРО МОНАСТИР У ЛАВРОВІ. Згідно з легендою, засновником монастиря був князь Лавр, згаданий у грамоті князя Лева Даниловича 1292 р. Як вважає історик Ігор Мицько, Лавр - чернече ім'я Великого князя Литовського (1264-1268) Войшелка, який у 1255-1257 рр. був ченцем у Преображенському монастирі в Спасі та Онуфріївському в Лаврові. Войшелк-Лавр був кумом Лева I Даниловича. У згаданій грамоті, виданій у Перемишлі, Лев пише, що його "дядько" (кум) князь Лавр продав монастир перемиському владиці Антонієві (документ зберігався у монастирській бібліотеці до 1939 р.). Тепер відомо, що ця грамота є підробкою початку XVI ст. Але це не заперечує того, що фальсифікат ґрунтувався на справжньому переказі. У підземеллях Онуфріївської церкви є некрополь, корені якого сягають ще княжих часів, коли тут перед будівництвом храму був цвинтар. Після прибудови бічних крил у 2-й половині XVII ст. виникли крипти, зокрема, крипта Винницьких у південному крилі. Тут поховані Київський православний митрополит Антоній Винницький та Перемиські греко-католицькі єпископи Інокентій і Юрій Винницькі.

Денис Зубрицький у "Критико-исторической повести временних лет" (1845) розповідає, що 1767 р. всі дерев'яні будівлі Лаврівського монастиря згоріли. Збереглася лише мурована каплиця, у стіні якої знайшли домовини князів (як вважають Лева та Лавра). Тогочасний ігумен Волянський, запросивши настоятелів сусідніх монастирів, наказав відкрити цю могилу. Домовини були покриті товстою срібною бляхою і прикрашені вишуканою різьбою, на одній із них - викарбовано ім'я Лева. Щоби хтось не присвоїв собі знайденого багатства, срібло таємно переплавили та продали, а на виручені гроші відбудували згорілий монастир. Більшість дослідників уважають цю оповідь легендою. Зокрема, вони вказують на те, що князь Лев помер ченцем, а відтак його мали б поховати як простого смертного - в дерев'яній труні, а не в срібній домовині.

Під час археологічних розкопок 1986 р. (під керівництвом Михайла Рожка) у вівтарній частині храму було виявлено нішу-аркасолію, яка в княжі часи мала виняткове значення. Тут могли зберігатися мощі Св. Онуфрія або домовина Лева Даниловича. Але наразі останків князя Лева не вдалося виявити жодній археологічній експедиції.

Стація 6. Місце показу - підкліт руського монастиря.

Об'єкт показу - "Панорама Почаївської Лаври". Кераміка. Скульптор Марія Качмар-Савка. Зміст розповіді: - характеристика доробку М. Качмар-Савки;

- характеристика діяльності Лаври, наголос на моментах співзвучних з попередньою стацією: монахи, вихідці з Києво-Печерського монастиря, ікона Почаївської Богородиці, схима Йова Почаївського.

Стація 7. Місце показу - підкліт руського монастиря .

Об'єкт показу - кімната княжни Єлизавети (Гальшки) Іллівни княжна Острозької.

Зміст розповіді - характеристика життєпису Єлизавети Острозької. Наголос на львівському епізоді.

Єлизавета (Гальшка) Іллівна княжна Острозька (19.06.1539-1582). Формально тричі одружена:1553 з князем Дмитром Федоровичем Сангушком (1530-1554), 16.02.1559 року з Лукою Гуркою (1533-1573) та 1559 року з князем Семеном Юрійовичем Олельковичем-Слуцьким (бл.1529-1560 ).

Князь Ілля перед смертю у заповіті визнав ще ненароджену дитину дружини Беати своєю спадкоємницею і призначив їй опікунів: князя Федора Сангушка, брата князя Василя та королівську пару. Суперечність інтересів опікунів, а також матері Беати Костелецької, яка мала домінантно-репресивний вплив на доньку, загалом зумовили нещасливу долю княжни Єлизавети.

Львівський епізод дозволяє побачити в Острозькій не виключно об'єкт маніпуляцій, а особистість доби Ренесансу. Втікачі прибули до Львова не випадково, безумовно, була попередня домовленість з князем Семеном. Він прибув до монастиря підземним ходом (байку про жебрака було придумано про людське око), про який повідомили або домініканці, або про нього знала княжна Єлизавета з документів дому Острозьких, нащадків Романовичів. Сьогодні цей хід можна побачити у дворі музею, там же видно і водогін, який перекрили, щоб змусити втікачів віддатися на милість короля.

Про зрілість особистості княжни Острозької свідчить її заповіт. 1579 року було записано, що після смерті її майно має бути поділено між родичами й слугами. Окремо вона залишила 6000 кіп литовських грошей на заснування і облаштування в Острозі лікарні та навчального закладу, тобто знаменитої Острозької академії.

Про драматичну долю руської княжни Єлизавети (Гальшки) Острозької написано багато наукових та художніх творів. Її життя стало основою знаменитої легенди про Чорну княжну. Ще більше буде написано в майбутньому, зокрема чекає перевірки недавно висловлена версія, що Северин Наливайко був сином княжни Єлизавети і князя Дмитра Сангушка. Отже внуком короля Сигізмунда ІІІ Старого, претендентом на престіл короля Польщі та великого князя Литви і Руси.

Микола Хмільовський,
завідувач науково-методичного відділу Львівського музею історії релігії

Додати коментар

Будь ласка будьте ввічливими. Адміністрація залишає собі право видаляти коментарі. А також не гарантує надання відповіді на коментарі.