Християнство є однією з трьох світових релігій, що має на нинішній день найбільшу кількість вірних. Воно стало основою для формування західноєвропейської цивілізації і культури, відіграло роль етнічної домінанти у формуванні давньоруського етносу і стало одним із базових чинників, що визначили історію та долю українського народу та держави.

Перша вітрина показує історичні умови виникнення  та першого етапу розвитку християнства. З політичного погляду на його розвиток вплинули зміна політичної системи управління (перетворення Риму з республіки на імперію) і штучне включення християнства в систему старих державних зв’язків. Остання обставина мала суттєвіший вплив на подальший розвиток християнства, зумовивши, насамперед, його значну політизованість та формування організаційних структур державного типу. Про це розповідає, зокрема, срібна таця XIX ст., що зображає четвертий галлійський тріумф Гая Юлія Цезаря – диктатора Риму, що істотно обмежив владу сенату.
При висвітленні питання історичних умов християнства чітко розмежовано перший період його розвитку – ідеться власне про життя самого Ісуса Христа – та подальший період "розгортання" його вчення. Самі по собі історичні обставини не пояснюють появи саме такої постаті. Однак, він був, що доводить існування такого явища, як християнство. Після розп’яття Христа починається історичний етап розвитку християнства, і саме тут історичні умови, у яких це відбувалося, суттєво вплинули на формування особливостей різноманітних його типів.

Старообрядницька ікона з Білої Криниці "Старозавітна Трійця" (XVII ст.) пов’язує християнство зі старозавітними традиціями: протягом усієї історії людства Бог неодноразово складав завіти (союзи) з людьми через пророків, патріархів. Зокрема, у цій іконі відображено сюжет зі Старого завіту, коли Бог явив себе Аврааму і Сарі в образах трьох подорожан і з Авраамом було складено завіт: Бог пообіцяв Авраамові та Сарі сина, а його нащадкам – землю  Ханаанську. Згідно з християнським ученням через страждання і кров Христа, пролиту заради спасіння людей, щоб змити з них первородний гріх, був укладений Новий завіт Бога з людьми.
 Далі в експозиції представлені ікони "Св. Ілля" та "Вогненне сходження на небо пророка Іллі" (XIX ст.). згідо із старозавітною традицією, що знайшла продовження і в Новому завіті, Ілля, якого Бог забрав на небо живим, зійде на землю перед приходом Месії для того, щоб розчистити йому шлях, помазати Месію та засвідчити його масіанство. Тож новозавітна традиція ототожнює Іллю з Іоаном Хрестителем, що охрестив Ісуса і засвідчив сходження на нього Духа Святого.

Євангеліє XIX ст., видане у Львові, ілюструє важливий етап іормуванняновозавітного канону, тобто корпусу священних книг християн. Їх збирання почалося лише в II столітті. Власне канон став формуватися лише у VI столітті, коли імператор Константин (306-337) зажадав від єпископів примірників "священих книг". Перший такий список був утверджений на Лаодикійському соборі 363 року. У нього увійшли всі книги сучасного Нового завіту окрім Апокаліпсису Іоана. А вже 419 року на соборі в Карфагені був остаточно утверджений список книг Нового завіту в сучасному вигляді.

У хронологічній послідовності чотири канонічні євангелія були написані: Євангеліє від Марка – 60-ті рр. I ст.; Євангеліє від Матвія та Луки – 70-ті рр. I ст.; Євангеліє від Іоана – 90-ті рр. I ст.
Ікона XVII ст. "Богородиця Одигітрія з пророками" розповідає про матір Христа Марію.

Поряд – картина XIX століття, що зображає поклоніння трьох царів (волхвів): Каспера, Мельхіора та Балтазара, які принесли новонародженому Ісусу золото, ладан і миро – символи царя, людини і бога.

Ікона XVII століття "Тайна вечеря" дає можливість показати певні іконографічні канони (розташування апостолів, тип зображення), розповісти про два сюжети тайної вечері (перший – зображення моменту, коли Христос на вечері у страсний четвер каже своїм учням, що один з них зрадить його, другий – зображає впровадження таїнства євхаристії, що вперше відбулося саме тоді – в ім’я Нового завіту).

Ікона "Трійця" (XIX ст.), ікони апостолів Якова та Петра (XIX ст.) з апостольського ряду розповідають про перший організаційний етап розвитку християнської релігійної системи. На 50-й день після Пасхи на апостолів (спочатку їх було 12 – число колін Ізраїлевих, а згодом євангеліст Лука називає 70 – число народів світу), сходить Дух Святий в образі вогняних язиків, і вони отримують дари – дар проповіді і дар гласолалії. Після цього розпочинається етап інтенсивної місіонерської діяльності та поширення нової релігії.

Після складного етапу формування основних християнських інститутів, періоду переслідувань християн у III – поч. IV ст. Міланським едиктом 313 року імператор Константин дозволяє вільне сповідування християнства на теренах Римської імперії (ікона "Імператор Константин та його мати Олена", художник М. Сосенко, 1911 р.). Від цього часу римо-візантійська церква розвивається під пильним патронатом імператорської влади, що значною мірою визначило специфіку ортодоксального християнства і європейської цивілізації загалом. Починається етап т. зв. соборного християнства, коли формуються основні догматичні та організаційні засади римо-візантійського християнства.