Буддійська ікона – тханка

Тханки – тибетські ікони, написані мінеральними фарбами. У відділі "Іслам. Буддизм" вони незмінно привертають увагу, однак короткі тексти підписів чи лаконічні пояснення екскурсоводів не завжди заповнюють брак інформації у відвідувіачів музею, вихованих переважно у інших релігійних координатах. Тож спробуємо частково заповнити цю лакуну.

«Тханка» – тибетське слово, що складається з двох смислових частин. «Тхан» по-тибетськи означає «простір». «Ка» можна перекласти як «заповнення простору». Отже, тханка – це наповнення простору сенсом.

На тханках зображають Будду та різних бодхісаттв. Перші тханки з'явилися в Тибеті у 8 столітті. Пишуть тханки монахи або люди, що мають особливе посвячення.

Цьому жанру понад 1400 років. Він сформувався з прикрас, які монахи вішали на стіни під час читання мантр.

Перед тханками монахи молились, медитували і здійснювали релігійні обряди. Спеціалісти вважають, що історія тханки невіддільна від історії від історії кочових племен Тибетського нагір’я. Сувої танка виконували для кочівників роль пересувних храмів, бо були більш зручні для перевезення і зберігання, ніж статуї богів, їх завжди можна було повісити не тільки на стіні, а й на гілці дерева в похідних умовах.

Зображення божеств підкоряються суворому закону пропорції, для них є характерними краса та майстерна техніка виконання. Процес створення тханки дуже кропіткий та вимагає від майстра моральної чистоти та духовної сили. Старовинні майстри вважали, що чим більше праці, часу та коштів вкладено в ікону, тим більше її сила. Така праця завжди високо цінувалась.

Найменша тханка розміром із долоню. Найбільша – декілька сотень квадратних метрів, її під час святкового богослужіння розгортали на схилі пагорба.

В Тибеті художників, котрі пишуть тханка, називають "ладжиба", або "майстер, який пише богів". Майстри живопису тханка передають секрети свого мистецтва з покоління в покоління, від майстра до учня. Замовлення на створення тханка могло походити як від мирянина, так і від керівника монастиря. Лама-наставник вказував, який персонаж з величезного буддійського пантеону слід зобразити. Цих вказівок художник суворо дотримувався, адже для майстра було дуже важливим дотримання канонів, що суворо регламентували положення не лише фігур, але й вирази обличчя та жести. Більшість творів тибетського живопису анонімні, але біля третини тханок мали лицевий та зворотній бік, і на зворотному боці був відбиток правої руки, що символічно означав обряд освячення.

Особливу чарівність тханка надають унікальні фарби, що їх ченці-художники отримували з натуральних матеріалів – мінералів і рослин, виробляючи їх вручну за складними технологіями. А від середини 19 сторіччя ченці-художники стали використовувати золото усіх відтінків – від помаранчево-жовтого до лимонно-білого.

Цікаво, що в технології виготовлення фарб враховуються найменші тонкощі, наприклад, навіть вік та темперамент майстра. Вважається, наприклад, що білу і жовту фарбу повинні робити молоді та енергійні чоловіки, бо це кольори сонця, а синю та зелену – більш спокійні та врівноважені. Фарби тханка не змінюють яскравості і насиченості кольору століттями. Традиція створення тханок розвивалась півтора тисячоліття, і вдосконалювалась одночасно з розширенням, доповненням та опрацюванням вчення Будди. Після доби свого розквіту в Індії, тханка разом із вченням Будди перейшла до тибетської культури, де це мистецтво сягнуло вершин досконалості.

Основним матеріалом у тибетському живописі на сувоях є тканина з бавовни, часом шовк. Створюється тханка ретельно й повільно. Тканину, заґрунтовану розчином клею та крейди, шліфують коштовним каменем для того. щоб досягнути виняткової рівності поверхні.. Чиста та рівна поверхня символізує чистоту думок та рівний, спокійний стан свідомості, який потрібен художнику для роботи. На наступному етапі роботи вугільним штифтом робили контури зображення.

В Тибеті історично склались три основні школи тханка-живопису:: менрі, карма-гадрі та менсар. Перший стиль — менрі, широко відомий як непальський стиль. Сформувався в період правління I Далай-лами, його засновник — Менла Дондруб (1440 р.н., Південний Тибет). Його вчителем був Допа Таши Гьяцо, майстер непальського стилю. Менла Дондруб був дуже освіченим, він редагував ранні тексти з іконопису. У своїх книгах дав детальний опис релігійних об’єктів тханка-живопису — їх сім. Головна його заслуга в тому, що він створив «дорогоцінність правильних пропорцій» — дав точні виміри зображень, в тому числі об’ємних (скульптури, ступи). Особливостями стилю менрі є насичені кольори, чисті і яскраві фарби.

Другий стиль — карма-гадрі. Цей стиль сформувався й розцвів у Східному Тибеті (провінція Кхам) у XVI ст., в період правління Мікьйо Дордже — VIII Кармапи (1507–1554). Стиль карма-гадрі почав свій розвиток ще при V й VI кармапах, але тільки при VIII кармапі остаточно утвердився у східному Тибеті. VIII кармапа Мікьйо Дордже в період розвитку стилю виявив три його особливості і назвав їх «трьома дорогоцінностями гадрі-стилю»: 1) форми, рисунок згідно індійським канонам; 2) кольорова гамма і текстури, властиві китайському живопису; 3) композиція й ландшафти у тибетському стилі.

Амітаюс – Будда довголіття Для гадрі-стилю характерні прозорі пейзажі, близькі до китайської традиції. Вони реалістичні, відтінки природні, дуже делікатна, гармонійна кольорова гамма. Пейзаж виконується особливою технікою — безліччю крапок чи штрихів, глибина кольору досягається багатошаровим накладанням точок. Техніка надзвичайно працемістка, але завдяки їй досягається надзвичайна м’якість кольору і ефект свічення тханки зсередини. Передній план — фігури божеств — виконується криючою технікою. В тханках, написаних у стилі гадрі, багато простору (у ранніх тханках, де відчувається явний вплив індійської традиції, простір майже повністю заповнений різними фігурами). Небо, хмари, ріки й водоспад, гори з сніговими шапками й пагорби, дерева, квіти, тварини і птахи зображаються такими, які ми можемо побачити в Тибеті. Тханки у гадрі-стилі були рідкістю й дуже цінувались.

Третій стиль — менсар (мангсар) , або «новий менрі». Найпізніший стиль, оснований на менрі (з нововведеннями у стилі, пігментах й підготовці тканини), з’явився у XVII ст. і став дуже популярним у Західному Тибеті. Його засновник — Чоінг Гьяцо (1645 г.р., провінція Цанг). Для цього стилю є характерним прозорий пейзаж і дуже яскраві, інтенсивні кольори божеств. що зображаються. Одна із перших буддійських танок – портрет Будди. Кажуть, що Будда випромінював таке сяйво божественної досконалості, що художник попросив його позувати на березі ріки, що не насмілювався дивитись на нього й малював його портрет, дивлячись на відображення Будди у воді. Намагаючись передати засобами символіки духовну досконалість Будди, художник наділив його багатьма незвичайними для людини якостями. Наприклад, подовжені вуха символічно вказують на його особливий, царський стан серед живих істот. При створенні тханки важливою є і послідовність, і спокійний стан свідомості. Спочатку короткими мазками зображається ландшафт, і тільки тоді художник починає зображати самого Будду. Форма зображень Будди може бути різною – у чоловічому чи навіть жіночому вигляді, умиротвореному чи гнівному – і залежить від функції, яку покликана виконувати ця ікона – навчальну, надихаючу чи захисну, бо Будда може зображатись як Вчитель, Натхненник чи Захисник.

Ось ще кілька персонажів буддійських ікон, що є у експозиції:

Тара (санскрит – спасителька) – найбільш шанований жіночий персонаж буддійського пантеону. Тара – втілення безмежного співчуття. захисту. Вона покровителька людини, що народилась зі сльози Авалокітешвари.

Найбільш популярними є зображення Тара Біла і Тара Зелена, що сидить на троні з лотоса. Її права рука здійснює знак дії, ліва тримає квітку блакитного лотоса. Вона сидить у позі володарки, права нога спущена з трону.

Авалокітешвара (санскрит – Володар, який бачить) – один з головних бодхісаттв Махаяни і Ваджраяни. Він - Бодхісаттва споглядання та заступає Будду Шак’ямуні у нашому світі. Його роль – Спаситель світу.

Відомо 108 форм його зображення. Найвиразніша з них – одинадцятиликий образ. Бодхісаттва (санскрит – просвітлена істота) – істота, що практично досягла нірвани. Стати Буддою і відійти від світу у забуття нірвани -- для Бодхісаттви останній логічний крок на шляху тисячолітніх перероджень. Вся символіка буддизму, усі без винятку філософські поняття втілюються іконографично, що робить тибетську картину об’ектом не тільки релігійного поклоніння, але й медитації. Завдяки символічній мові тибетське мистецтво може зрозуміти не тільки спеціаліст-сходознавець, але й кожному, хто намагається наблизитись до культури Тибету.

Як стверджують тибетські вчителі, мистецтво повинно вчити людей чеснотам і мудрості, сприяючи процвітанню народу.

Додати коментар

Будь ласка будьте ввічливими. Адміністрація залишає собі право видаляти коментарі. А також не гарантує надання відповіді на коментарі.